Вітаю Вас, Гість

      Село В`язовець розкинулось на правому березі річки Горинь. Щоб описати красу тутешніх місць, слів не вистачить. Це може зробити тільки пензель художника. І якби село стояло ближче до траси, не минули б його екскурсійні маршрути. А так природа неначе навмисне заховала свою перлину подалі від гомінких доріг.

       Віками жили тут люди. Чимало випробувань випало на долю села, коли переходило воно з рук в руки чисельних князів та графів. Несолодко жилося за панів Вишневецьких, Волинських, княгинь Ільїної та Яблонської. Хвиля революційної оборони донеслось і до селян с. В`язовець. Вигнавши пана Волинського, якому належали кращі землі села, вперше за свою історію в`язівчани зітхнули на повні груди. Вирощували хліб, будували будинки, садили сади. Жило село. Сумувало й раділо, співало й плакало, кохало й ненавиділо… [2, с. 5-7]

         22 червня 1941 року. Мирна творча праця трудівників села була перервана. І чим далі в історію відходять роки Великої Вітчизняної війни, тим краще осягається подвиг нашого народу, його мужність, відданість.

         Про те, що має бути війна, жителі села знали ще задовго до її початку. Знали, але не хотіли вірити, що таке може статися. Боденчук Феодосія Климівна, 1921р. народження, розповіла, що брала участь у будівництві дзотів.

         «Ми копали траншеї на дзоти аж біля Волоського (нині Міжгір`я). Там були люди із всіх сусідніх сіл. Жили у жителів села. Керували нами військові. Копати було дуже важко, бо траншеї мали бути дуже глибокими. Всередині тих споруд робили криниці. Коли дзоти були побудовані, то нас знову повели туди на роботу. Ми вирізали чернюки і замаскували ними дзоти. Я працювала разом із Боденчук Зіною. Старшим, тобто бригадиром, був Пилипчук Степан. Ночували в клубі с. Лепесівка. Там і застала нас війна. Цілу ніч чули машини. Коли ми вранці вийшли на вулицю, то побачили на станції багато кулеметів, біля яких стояли військові. Нас вони зразу ж таки прогнали, попередили, що тут ось-ось мають початися бої, до яких вони готуються.» [6, с. 1]

          З великим болем зустріли в`язівчани звістку про віроломний напад фашитської Німеччини. За два дні відбулася мобілізація військовозобов’язаних на фронт. Фашисти наблизились до села дуже швидко. Залишились у В`язівці на той час діти, підлітки, жінки і люди похилого віку, ті, хто не міг тримати в руках зброю. [1, с. 271]

         Не зустрічали окупантів хлібом-сіллю. З острахом чекали кожного наступного дня і, звичайно, ніхто і не здогадувався що кого чекає в майбутньому.

         Німці відразу ж почали в селі господарювати. Розмістилися у приміщені середньої школи. Двоповерхова нова школа побудована у 1936 році.

         А тут і врожай у полі достигає. Робочої сили не вистачає, щоб зібрати хліб. Але безвихідних ситуацій не буває. То ж поділили хлібні поля на кожну хату. Доводилось багато працювати, адже все виконувалось вручну. Жали, косили, молотили.

         І все це доводилось робити під кулями. Працювали і в полі, і на городах. Збирали все до останньої зернини. Бо думали не тільки про себе, але й думали про тих. Хто знаходився на фронті.

          З перших днів фашисти вели себе не по-звірськи. Про це свідчить ось така розповідь жительки села Боденчук Ф. К.

         «Привели в село фашисти наших полонених. Розмістили їх перед школою за парканом. Там стояла охорона. Чутко про полонених швидко облетіла все село. І почали приходити жінки з усіх куточків села, щоб подивитись на них. Всі шукали серед них своїх рідних. Але серед полонених жителів села не було. Тоді один німець сказав: «Жінки, що ви дивитесь на них. Вони голодні. Ідіть по домах і принесіть їм їсти і пити.» Спочатку подумали жінки що це жарт, боялися, що їх можуть вбити. Але все ж таки почали приносити їжу. І охорона не забороняла її передавати полоненим. Степанюк Матвій носив їм відрами воду.» [6, с. 2]

          Через декілька днів полонених повели із села дорогою, що вела до Ямполя. Їхня подальша доля не відома.

           Німці не думали, що війна затягнеться на такий тривалий час. Мрії Гітлера про те, що радянських людей можна завоювати голими руками не здійснювалися. Фашисти стали звіріти. Очевидці стверджують, що окупанти, завойовуючи села та міста, йшли нашою землею пихато, із закачаними рукавами! Вони почали господарювати в наших селах на широку ногу. Не було винятком і наше село, тепер, на другий-третій роки війни, німці почали робити подвірні обходи, відбираючи в населення всіляку худобу, курей, гусей. Влаштовували гучні бенкети. Ще зранку вигукували заучені фрази: «Матка, млєка! Матка, яйка!». Знехотя віддавали в`язівчани продукти. І то не всі. [1, с. 276]

            Із спогадів Троян Хими Іванівни.

          «Як тільки мама побачила, що до Димидихи пішли фашисти і там на тоці почали кричати кури, то зрозуміло, що то почали німаки грабувати по селі. Вона швиденько розтикала по хаті спечений днем раніше хліб. На столі залишила одну хлібину, яку і забрали тоді німці.» [6, с. 3]

          А тут ще село облетіла печальна звістка про те, що укладають списки молоді, яким виповнилося 18 років. Німеччина потребує робочої сили, то хлопців і дівчат будуть перетворювати на рабів, наймитів, вивозити у рабство. Із села було також зроблено три набори, під час яких було вивезено на каторжні роботи понад 200 громадян.

           У перші дні війни жилося селянам важко,а тепер стало жити ще важче.                       Хлопці і дівчата, на яких покладалися великі надії,тепер гнуть спини на німців. В село одна за одною приходять похоронки,і це не додає сили жити,працювати і надіятись на перемогу. [1, с. 282]

            Та не скорились в’язівчани фашистам. Жителі села організували партизанську групу,яка входила в загін,яким командував А.З. Одуха. Місцевою  підпільною групою керував житель нашого села Божевський Карпо Сафонович. Народні месники почали свою діяльність в кінці 1942 року. Перше, чим вони займалися – це збір і відправлення на фронт продуктів харчування. [2, с. 27]

           У центрі села красувалася школа, про яку я вже вище згадувала. Керував будівництвом двохповерхівки прораб  Коперніз із Лепесівли. Так як школа стала пристанищем для німців,місцеві партизани її підпалили. Школа згоріла вщент. Язики вогню та диму піднімались над селом. З кожною хвилиною світлішало і червонішало. Сморід пожежі обпікав не тільки легені, але й серця. І не всі жителі села здобрювали такий вчинок партизанів, адже зразу після війни понад 25 років школа розміщувалась у пристосованих приміщеннях. В основному школою для в`язовецьких учнів слугувала попівська хата.

         Німці, відчувши велику любов радянських воїнів  до Батьківщини і побачивши готовність віддати за неї життя, звіріли ще більше. І особливих знущань зазнало мирне населення, ті, які не вміли тримати в руках зброю.

         Кожного року 14 листопада печальні дзвони пам’яті озиваються у серцях жителів села В`язовець і линуть понад видолинком річки Горинь… Очевидці засвідчують, що вдень в село приїздили німці, а вночі, приходили партизани. Партизани знали про  те, коли бувають в селі німці. І от в неділю, зранку, 13 листопада 1943 року, коли жителі В`язівця були в церкві на службі Божій, в село приїхали німці, щоб поміняти мило  і керосин на продукти. Партизани вчинили над ними криваву розправу. Одному із німців вдалося втекти. Він і повідомив своїх про те, що сталося у селі. А такого німці не прощали. І в`язівчани знали про це, бо на той час вже були страчені весною цього ж таки року жителі села Молотьків на Тернопільщині.

         Чекали жителі села і свого судного дня. І цей день настав зразу ж таки – 14 листопада, на свято Кузьми й Дем`яна.

          З самого ранку село прокинулось від гудіння автомобілів і гучних пострілів. У село мчали німецькі машини з карателями. [6, с. 5]

        Із спогадів Поліщук Софії Панасівни.

         «Зранку я мала гнати корову на пасовисько. Тільки вийшла за хату, а тут  мене завернув німець. Я дуже перелякалась і побігла не в свою хату, а до Бенерчика. Там була і моя мама. Дорослі обговорювали, як далі діяти, але тут в хату зайшов німець і нас всіх погнали вулицею до вигону, що знаходився на Замості. Там вже були люди. Хто сидів, а хто стояв, чекаючи вироку німців. » [6, с. 6]

         Замощан згонили до баюри. Так називалось місце біля Вдовіченка Єрофея. (Як йшли великі липневі дощі або під час осіннього паводку вода стікала на поляну і там довгий час стояла баюра.) А в центр села, де колись знаходилась школа, згонили людей із Комарного, Лужика (ці назви вже давно були закріплені за частинами села, тобто «кутками»)

          Не всі покірно йшли на загибель. Були й такі, які, прихопивши із собою хоча б хлібину,  намагалися заховатися у плавках. На той час плавки займали велику частину понад Горинню. Деякі перепливали річку. Горинь, щоб перечекати цю лиху годину у родичів чи знайомих на Тернопільщині (села Грибова, Юськівці.) [6, с.9]

       Зі спогадів Самаришиної Феодосії Микитівни, жительки  села В’язовець.

            "Мені тоді було лише 6 років, але в моїй пам’яті назавжди залишилися події цього страшного дня.

          Про те, що їдуть в село карателі, нам повідомив сусід. Дідусь із сусідом вирішив піти в центр села. Вони не вірили, що мирному населенню німаки можуть заподіяти смерть. Але тільки вони вийшли, то за декілька хвилин ми почули стрілянину. Все частішу і гучнішу.

         Мама глянула у вікно і почала плакати, тому що німці зайшли до нашої хати.

         Нас вигнали з хати і, штовхаючи прикладом погнали вуличкою. Ми з сестрою (Марією) тримались за маму і теж плакали. Коли йшли вулицею побачили що німці б’ють прикладом по голові і по плечах нашого дідуся.

         Нас всіх, хто жив за мостом, зігнали на поляну і приказали стати на коліна. Старші чоловіки і жінки почали казати молитву. Ми стояли біля мами я весь час чула, як вона повторювала: "Господи, спаси нас!". [6 с. 7]

         Спогади очевидців свідчать про те, що вже там, на сходці села, в'язівчани були впевнені, що їх всіх знищать. Не плакали вже, не кричали, не просили про помилування, а чекали смерті...

         По селу продовжували шастати карателі, вигонячи людей з їх домівок. Хто хотів втекти, того наздоганяла куля.

         Зі спогадів Самаришиної Ф.М.

         "Наш дідусь Тимофій до останньої хвилини не вірив, що отак можна знищити людей які нічого поганого не зробили. Він підійшов до німця, щоб попросити помилування, аби захрестити жінок, дітей. Але німецький перекладач сказав: " Цей старий хотів відібрати гвинтівку, і тому зараз буде розстріляний. Хто і надалі з вас прослідує його прикладу, то і його так само чекає його доля." Розстріляли дідуся на очах всього села. Встріли прямо в око. Це була страшна картина. Люди ще більше перелякались і по припадали до землі. Дідусь впав, і зразу біля нього з’явилася калюжа крові..."

         Німці пообіцяли спалити село. І це вони вже почали робити. Майже одночасно почали займатися хати в усіх куточках села. Першими горіли хати партизанів. Бачити , світ, як то кажуть, не без "добрих" людей. Знайшлись такі люди в селі, які точно виказали їх хатини. Першими горіли хати Уласа Калістрата, Новіцького Олексія (Новіцький був на фронті, але в його хату втекла партизанка). Протяжно і болісно завили собаки, і ревли корови. Німці продовжували знущатися над мирним населенням, і всі завмерли в очікувані останньої хвилини. 

         Зі спогадів Золотнюка Олександра Лаврентійовича.

         «Був тоді я ще зовсім хлопчаком. Якраз в лютому місяці виповнилось 13 років. Коли батьки побачили що німці з Осадьбів ведуть під конвоєм осадьбенських людей в центр села то крикнула мама «Рятуймося!». Я був спритніший то встиг вибігти у плавки. Там я зустрів дядька Гриця (Повсюка Григорія). Він заздалегідь втік у зарості, бо він був партизаном і був впевнений, що його знищать карателі. Засівши за вербою. Я по один бік, а він – по другий, вирішили перечікувати тут лиху годину. Знали, що німці не кинуться шукати людей по плавках, бо вони боялися партизанів. Але фашисти не шкодували куль і строчили навмання, під час однієї черги вистрілів куля влучила у дядька Гриця. По один бік верби лежав він мертвий безпорадний. А я був живий, але теж безпорадний. Бо навіть поворухнутися боявся.» [6, с. 8]

        Очевидці цієї трагедії згадують. Що загинули ні в чому не винні люди, яким потрібно було ще жити й жити. Вирощувати хліб, виховувати дітей

         Зі спогадів Самаришиної Ф.М.

         «Коли нас вели вуличкою. То в рові вже лежала вбита жінка. Вона стікала кров’ю, а біля неї валялась хлібина. Це була тітка Марина (Сичевська Марина). Мама заголосила. Бо в тітки марини залишилось сиротами четверо дітей.»

          На сході села односільчани вже перешіптувались, передаючи з уст в уста про те, кого і де було вбито.

           Радчука Давида вбили в лісі, коли він їхав від млина. Назарук Ярину розстріляли в черешневому саду. Сиротами залишилося п’ятеро дітей.

           І ніхто не знає, що було б з усіма жителями, якби не священик Сагайдаковський. Німці привезли його теж на схід села. Всі думали, що він прокаже молитву і тоді будуть їх знищувати. Батюшка виявився великим патріотом села людиною мирною. Він перехрестився поцілував хрест і поклявся перед фашистами, що люди ні в чому не винні, а партизанів в селі нема. Німці повірили клятві священика і відпустили всіх по домівках, наказавши виводити коней, корів, овець яких і так в селі було вже дуже мало. Люди були такі перелякані, що не могли рушити з місця і ще деякий час стояли на колінах.

          Забрали німці з села все, що могли. І більше вони в селі не появлялися.

          Всім селом хоронили мертвих. 14 могил відразу поповнили місцевий цвинтар. [6, с. 9]

          Підсумовуючи вище сказане, напрошується висновок, що життя мирного населення  в окупації – це другий фронт. Жертвами німецької сваволі окупації стали і старенькі немічні люди, і підлітки, і маленькі діти.

          Живим потрібно було жити: сіяти поля, збирати урожай. Про війну час від часу нагадували вибухи снарядів, які залишилися лежати на полях. Дорослі були зайнятті роботою в господарстві. А діти ради іграшок шукали порох, а натрапляли на снаряди. Через дитячу цікавість від вибухів снарядів обірвалось життя Вельми Василя Михайловича, Золотнюка Прокопа Купріяновича, Джоденчука Миколи Доментійовича, Трояна Степана Даниловича.

           Великою і світлою радістю опромінилися квітневі дні 1944 року. Після жорстоких боїв з німецькими окупантами радянські війська звільнили Хмельниччину.

          Зі спогадів Поліщук Софії.

          «Через село йшли танки і машини з нашими солдатами. Йшли в Тернопіль. Ми всі радо їх зустрічали. Солдатам виносили продукти.»

           Село, район, область було звільнено 4 квітня 1944 року.

          В роки війни на фронті загинули 158 односельців. Тепер у В’язівці стоїть пам’ятник. На якому викарбувані імена односельців. Які загинули в роки Великої Вітчизняної війни і в тилу, і на фронті. Знак Пам’яті,  знак застороги.

          Відродилося село В’язовець. На місці згорівши хатинок з’явилися нові будинки, в яких вирує життя. В’язовецькі школярі навчаються у новому приміщені, оснащеному найновітнішими технологіями. Тільки не вернути людських життів.

           Через долю кожного жителя села проходять незримою ниткою болю роки Великої Вітчизняної війни, адже в селі немає сім’ї, члени якої не втрати рідних людей. Біль не вщухає  в обпалених серцях. Спливає ще якийсь десяток літ. Відійдуть у небуття останні очевидці трагічних років війни, залишиться тільки легенда, в яку важко буде повірити наступним підростаючим поколінням. Але це не легенда – це жива історія нашого народу.          

 

 

Література:

1.     Л. В. Баженов, «Нариси історії Поділля»

2.     І. П. Кадук «Край білих гір»

3.     І. Кукурудза «Війна»

4.     І Кукурудза «Долі»

5.     І. В. Рибак «Наш Край»

6.     Громадський проект: Збір переказів очевидців



Записала Повстюк Наталія